СПОГАДИ

З виступу на науковій конференції, присвяченій пам’яті О.Тихого, 23 січня 1994р., Дружківка, “Окно“, №5(221) от 29.01.1999.

Отож, село Сосновка в Мордовiї, концтабiр номер сiм суворого режиму. Вiн складався з двох прямокутникiв, що були зсунутi один вiд одного приблизно на половину широчини вужчої сторони прямокутника. Загальна довжина була десь бiля кiлометра. Житлова зона менша вiд робочої за рахунок меншої широчини. Робоча зона завбiльшки, приблизно, пiвкiлометра на пiвкiлометра. Кожна зона була обгороджена дощатим парканом заввишки вiд трьох до чотирьох метрiв. I з внутрiшнього i з зовнiшнього бокiв вiд паркану простягнулися вогневi смуги, що були вiдмежованi з внутрiшнього боку загорожею з колючого дроту, а з зовнiшнього боку ще й загорожею плюс широкою смугою сталевої канителi (колець) з пружинного дроту рiзного дiаметру i товщини. Цю загорожу постiйно удосконалювали i ускладнювали.

Мiж дерев’яним парканом i бiчними дротяними горожами простягалася вогнева смуга землi завширшки метрiв вiсiм. Її улiтку постiйно пололи i волочили, щоб жодна билинка не росла i не могла завадити стрiляти з вартових веж (що стояли на кутках зони) у в’язня на випадок спроби тiкати.Житлова зона мала три вулицi, вздовж яких були житловi бараки, штаб адмiнiстрацiї, лiкарня, клуб, кухня з їдальнею, пекарня, школа, лазня, крамниця тощо. З боку до робочої зони в житловiй зонi був великий стадiон.

До житлової зони була окрема перепускна варта.

Робiтнича зона – це великий деревообробний завод. У ньому лiсосклад, тартак, теплова електростанцiя, ливарня та рiзнi деревообробнi цехи. Завод виробляв шафи, столи, табуретки, футляри для телевiзорiв, годинникiв та iншу подiбну продукцiю.

В робочу зону прокладено залiзницю, якою завозили лiс, вугiлля та чавуннi злитки i вивозили готову продукцiю, позначену тавром мiнiстерства внутрiшнiх справ – рiвнобiчним трикутником, подiленим на три частини, в яких часом стояли три лiтери “М”, “В”, “Д” або “У”, “В”, “Д”.

Мiж житловою i робочою зонами була перепускна варта: дерев’яна широка брама i сторожова буда з вузьким перепускним коридором з дверима, що їх вiдчиняв i зачиняв по командi наглядача солдат, який сидiв за склом у будi.

Працювали в’язнi шiсть днiв тижнево. Праця обов’язкова.Платили половину мiнiмуму заробiтку совiтських людей, тобто приблизно тридцять карбованцiв. Грошi цi йшли на оплату їжi,одягу, взуття. Залишалося на газети й журнали, а часом i книжку з книгарнi “Книга-поштою”.

Концтабiр мене не гнiтив. I хоч змушений був регулярно ходити в робочу зону, я i її намагався використовувати для поповнення своїх знань – розпитував наших i литовських,естонських, латвiйських повстанцiв про боротьбу проти московської окупацiї. Одного разу, навеснi 1962 року, перед перепускною вартою пiдходить до мене незнайома людина, простягає руку i каже:

– Добридень!

– Добридень! – вiдповiдаю й дивлюся на нього.

Передi мною стоїть трохи вище середнього зросту, широкоплечий, доволi костистий мiцний чоловiк. Днiв зо три вiн уже не голився i свiтло-русява щетина густо вкривала щоки й бороду. Коли простягав руку до привiтання, губи склалися в приємну легку усмiшку, а свiтло-сiрi очi свiтилися лагiдною цiкавiстю. Потиск був мiцний, а що i я тиснув сильно, то в руцi його виявилася мiць здорової людини того середнього вiку, коли вона досягла верху фiзичного розвитку, давно вже випробувала себе i добре знає свою силу, а старiсть ще далеко i нiяк не нагадує про минущiсть здоров’я. Дивився просто у вiчi i в поглядi була спокiйнiстьi доброзичливiсть.

– Ви Лук’яненко? – Так.

– Я Тихий, Олекса. Вас звати Левком?

– Так.

– Менi розповiдали про вас i я збирався пiдiйти, та все не випадало.

– У зонi багато людей i спiлкуватися є з ким.

– Авжеж. Постiйно привозять нових, не раз вельми цiкавих людей. Ви приїхали недавно?

– Привезли мене 20 жовтня минулого року. А ви давно в зонi?

– Тут у Сосновцi недавно. Привезли два мiсяцi тому, в березнi. А доти був у Явасi на 11 зонi.

– А сидите давно?

– Мене арештували 1957 року. А вас коли?

– 21 сiчня 1961 року.

– Казали, що вас судили у Львовi, а прiзвище у вас схiдняцьке. Звiдки ви?

– Зi схiдної України, з пiвнiчної Чернiгiвщини. А ви звiдки?

– Я теж схiдняк. З Донеччини. З Дружкiвки.

З перепускної вахти погукали Тихого, щоб iшов до житлової зони. Вiн попрощався й пiшов. Коли повертав обличчя, менi впав у вiчi його недовгий, вузький, трохи горбатий нiс. Нi, власне кажучи не горбатий, а вигнутий – невеличка дуга простягалася пiд верху до дзьобика носа. Тим часом з глибиниробочої зони до мене пiдходив Юрко Литвин.

– Здоров, Левку!

– Здоров був!

– Ти вже знайомий з Тихим?

– Щойно познайомився. А ти його знаєш?

– Знаю. Це один з небагатьох наших в’язнiв, у якого найменше розходиться слово з дiлом. I ще: вiн не хитрує перед адмiнiстрацiєю, а це, сам знаєш, що означає. Що ти робиш сьогоднi пiсля вечерi? Я хотiв би тебе познайомити зi своїми росiйськими вiршами.

– Пiсля вечерi я зайнятий. Познайом мене з ними завтра в час роботи.

– Нi, в час роботи не можу. Мушу стояти за рейсмусним верстатом.

– Що, вiсiм годин стоїш?

– Так, стою.

– Чого ж ти не покинеш таку роботу?

– Втягнувся. Звик до ритму.

– Та на бiса такий ритм потрiбен!

– Знаєш, я зливаюсь з верстатом, з гуркотом. Нiкого й нiчого не бачу навколо, а сам складаю вiршi. А коли не складаються свої, тодi пригадую чужi.

– Ти так пальцi собi повiдрiзаєш, як он недавно Гунар Астра – знаєш, такий височенний латвiєць? – вiдрiзав.

– Не вiдрiжу. Я того й став на рейсмусний верстат, щоб не вiдрiзати. Це не стругальний з голим ножем чи вiдкрита пила з 6000 обертiв на хвилину.

– Дихаєш тим дерев’яним порохом… Та ще й куриш.

– А ти чим дихаєш? Паранiтом, iржею, солiдолом, гумою, азбестом – це краще?

– Я двi години пововтужусь з ключами й прокладками, а шiсть годин журнали читаю.

– Ти за двi години випустиш стiльки поту з себе, що я й за мiсяць не випущу. Та й глухнете ви в тiй сушарцi та ливарнi всi пiдряд.

– Лук’я-я-яненко! Зараз пропускатимуть, – хтось гукнув вiд брами перепускної вахти.

Я попрощався з Юрком i поспiшив мерщiй до перепускної хвiртки. Один наглядач прочитав з картки моє прiзвище, я вiдгукнувся, другий наглядач витягнув шворень з хвiртки, я вiдчинив її, пройшов на другий бiк i зачинив за собою хвiртку, в яку наглядач встромив шворень, тобто я допомiг наглядачевi вiдгородити житлову зону вiд робочої.

З першого дня перебування в зонi мене точило сумлiння: як це так, що я, полiтв’язень, що вважаю себе засудженим украй несправедливо, сам братимусь за ручку хвiртки i вiдчинятиму дорогу до рабської працi i зачинятиму її? Проте нiхто iз вже знайомих менi цiлком порядних людей не розумiв мене. I я подумав: велика кiлькiсть людей (бiля 2000) в зонi ослабила гостроту вiдносин з владою i розмила полiтичнi принципи. Та ще й таке. Ви попросили наглядача пропустити вас iз робочої зони в житлову на двi години ранiше i вiн витягнув шворень iз хвiртки – iдiть. Що, ви не вiдчините й не зачините власною рукою хвiртку?! Ну, але, якщо ви це зробили в своїх власних iнтересах, то iнший знайде пояснення, чого вiн власними руками мурує в зонi тюрму для непокiрних.

За кiлька днiв ми з Тихим знову стрiнулися, i знову в робочiй зонi перед перепускною вахтою.

– Де ви працюєте? – спитав я його.

– У шлiфувально-фарбувальному цеху.

– Це в тому, де карнi злочинцi переганяють лак, розведений cпиртом i п’ють?

– Не тiльки карнi. П’є дехто i з полiтичних ту каламуть.

– Що ви там робите?

– Шлiфую дерев’янi футляри для годинникiв “Кукушка”.

– Яка там норма? Викроюєте трохи часу для газет?

– Викроюю. Я держусь на мiнiмумi. Роблю бiля 50%. Цього вистачає для оплати їжi i того начальство терпить.

– У вас старий одяг…

– Хiба це одяг? Це – в’язенське манаття, або, як кажуть галичани, лахи. Новi – вони чорнi, старi – сiрi, один бiс – на людський одяг не схожi. А де ви працюєте?

– В сушарцi. Майстром латиш Звариньш, один литовець Стрейкус, а решта українцi: Богдан Тимкiв, полковник, командир дивiзiї Сукноваленко, повстанець iз Закарпаття Iваниш, полiцай Грицько Лантух, Слiпченко… До мене слюсарем працював також українець Дмитро Басараб. Вiн перейшов до ливарнi, а я на його мiсце.

– Ну як вам там? – спитав Тихий.

– Нiчого, можна терпiти. Працю з металом я бiльше люблю, нiж з деревом. Буває вельми жарко. Не раз прорве батарею в камерi з температурою понад 1ОО град С. Щоб не перервалось висушування, лiзу в камеру i в жарi 80-90 град. мiняю прокладку. У нижнiй частинi камери температура значно нижча, та все ж вельми висока. Молдаванин, який там працював перед Басарабом, знепритомнiв i його витягнули ледве живим. Я, щоб не втратити свiдомiсть, тримаюся поблизу дiрок в дощатому щитi, через якi до камери заходить свiже повiтря. Коли починає макiтритися в головi, припадаю до дiрки зi свiжим повiтрям i вiдходжу. Ребра радiаторiв спiкають шкiру i я спочатку постiйно обпiкав як не праву, так лiву руку, як не плече, так бiк…

– Так навiщо ж така робота?

– Бачте, вона має одну перевагу: якщо всi камери справнi, тодi до мене нiхто не має претензiй i я читаю не тiльки газети, а вже прочитав два томи “Iсторiї держави росiйської” Соловйова. Учора майстер зловив мене на робочому мiсцi за журналом. Насупився, та нiчого не сказав, бо всi 12 камер справнi.

По дорозi вiд цехiв повiльно крокував Дмитро Басараб i, побачивши мене з Тихим, повернув до нас.

– Ось i Дмитро Басараб, – кажу Тихому. – Один з кращих стрiльцiв сотнi Грома з Лемкiвщини. Це його сотня вiдправила вiдомого польського комунiстичного генерала Сверчевського “Вальтера” до пращурiв за те, що нахвалявся придушити наш повстанський рух на Лемкiвщинi.

Дмитро простягнув руку для знайомства. Тихий (до Басараба): “А чого ви пiшли з сушарнi?”

Басараб: “Почав докучати радикулiт i вухо гiрше болiти стало”.

Тихий (до мене): “Як це вам подобається? Ви не маєте радикулiту? Добре чуєте?”

Я: “Не маю радикулiту. Чую добре. Вельми шкода вiсiм годин марнувати за верстатом. Хочеться знань”.

Надiйшов ще гурт в’язнiв. Привiталися. Розмова наша перервалася. Тим часом бiля перепускної вахти людей порiдшало i ми пiдiйшли ближче. За хвилину нас пропустили до житлової зони.

– Ходiмо покажу, де я живу – запропонував Тихий.

– Ходiмо.

Басараб попрощався i звернув убiк, а ми пiшли до бараку Тихого. Проходячи повз людей у барацi, я зауважив їх доброзичливе ставлення до Тихого i подумав: либонь, вiн порядна людина.

Пiсля вечерi я попросив Тихого розповiсти, за що його судили.

– Справа проста – почав вiн. – Коли 1956 року Совiтський Союз завiв своє вiйсько до Угорщини, я на початку 1957 року написав заяву до Голови Президiї Верховної Ради України з протестом. Мене арештували за заяву, добавили пару висловлювань з рiзних записiв, знайшли, тобто зробили кiлька фальшивих свiдкiв, i засудили.

– Що ж ви написали у заявi?

– Написав те, що вони, комунiсти, самi на кожному кроцi пишуть i проголошують: про право нацiй на самовизначення i, отже, право мадяр самим розв’язувати свої внутрiшнi справи; про право людини на свободу слова i, отже, незаконнiсть iснування ст.62 в Кодексi та незаконнiсть запроторювання за грати за критику комунiстичної влади.

– Що вони вiдповiдали на вашi мiркування?

– Ви знаєте, як вiдбуваються з ними розмови: їх кiлька, а ви один, i на кожне ваше заперечення чи аргумент один чекiст каже одне, другий – друге, а третiй – третє. Один кричить: “Яке ти мав право критикувати уряд загалом?! Та хто ти такий, щоб його критикувати!!” Другий: “Нiхто не зазiхав на сувереннiсть угорцiв. Совiтський Союз не завiв би туди своє вiйсько, коли б це був прояв волi угорського народу, але ж не угорський народ, а мiжнародна реакцiя на чолi з американським iмперiалiзмом органiзували заколот. Не мiг же Радянський Союз залишити братню Угорщину без допомоги перед зовнiшньою реакцiєю. Ви ж знаєте, що навiть Степан Бандера пiд’їхав був до угорського кордону зi своїми власними частинами, щоб за вiдповiдним сигналом перейти кордон i допомогти реакцiї розправитися з комунiстами та всiма прогресивними силами Угорщини, а потiм приблизитися до радянського кордону для пiдтримки нацiоналiстичної боротьби в Українi”. “Нове угорське керiвництво, – кажу їм, – у зверненнi до народу закликало народ подолати загальне небажання працювати. Що, це небажання народу працювати також викликав мiжнародний iмперiалiзм?” На це вiдповiдi не було, а натомiсть третя лiнiя лукавої аргументацiї: “Ви вузько й неправильно розумiєте суверенiтет i нацiональнi iнтереси. Ви забуваєте про класовий пiдхiд, що вимагає ставити класовi iнтереси пролетарiату вище вузьконацiональних”.

– Групова розмова з чекiстами, – зауважив я, – частосправляє враження, що всi вони кажуть не те, що кожен з них думає, а просто гуртом вас розiгрують.

– Так, – погодився Тихий. – 1 позаяк здогад про розiгруванняприходить не на початку розмови, а пiсля певного часу продовження, коли ви вже дещо наговорили, то вам стає страшенно соромно про свою недогадливiсть i ви вiдчуваєте себе немов на розпеченiй сковорiдцi.

Я поступово з Тихим зближувався i ми входили в невелике неформальне коло української iнтелiгенцiї, що збиралася суботами (бувало недiлями) для обмiну iсторичними знаннями, новинками з рiзних галузей українознавства та теоретичних дискусiй.

Виявилося, що Тихий закiнчив заочно фiлософський факультет Московського унiверситету i влiтку жив на Строминцi в тому гуртожитку, в якому я жив узимку. Знав польську мову. Здивував мене знаннями з хiмiї, коли почав розповiдати, як можна буде виготовити листiвки. Проблема виготовлення листiвок почала набувати характеру практичного завдання пiсля того, коли в зонi стала визрiвати думка про необхiднiсть кардинальної акцiї проти режиму, який ставав нестерпним: вважали, що треба буде стратити найгiршого ката, зробити загальний страйк, надрукувати листiвки з поясненням мотивiв страйку i поширити їх якомога швидше i викликати комiсiю з Москви. У центрi планованої акцiї стояв Трохим Шинкарук – людина надзвичайної самовiдданостi i смiливостi.У час попередньої пiдготовки Тихий дiяв спокiйно i впевнено.Коли б справа дiйшла до реалiзацiї цього плану, Тихий дiяв би так само спокiйно i впевнено.

Не всi люди губляться в бурхливому морi життя. Тi люди, що вам справдi потрiбнi, не губляться. Губляться тi, без яких можна обiйтися, якi не вельми потрiбнi. Справжнi люди не губляться того, що вони по-справжньому вiдданi тiй справi, що й ви. Справжнi люди сходяться на основi спiльної iдеї. їх життя може географiчне роз’єднати, але позаяк вони дiють в одному напрямку i працюють для однiєї мети, вони знаходять себе знову i знову. Справжнi друзi не губляться, бо їхня спiльна справа живе постiйно i вона постiйно їх зближує, дає їм вiдчуття спiльностi. Якщо згубився живий друг, не слiд тужити – вiн другом i не був.

На початку 1964 року Тихий досидiв у Сосновському концтаборi семирiчний термiн ув’язнення, звiльнився i виїхав з Мордовiї, на свою Донеччину. Невдовзi написав, що вчительської працi йому вже не бачити, бо, мовляв, викладати так, як влада хоче, в’н пiсля табiрного вишколу не може, а викладати так, як би вiн хотiв,влада не хоче.

В наступнi роки в мене часто мiнялося мiсце ув’язнення: в кiнцi 1965 року перевели до першого (релiгiйного) концтабору, через рiк – посадили на шiсть мiсяцiв до так званого “Примiщення камерного типу” (табiрна в’язниця) i перевезли до одинадцятого концтабору, що в Мордовському мiстечку Явасi, звiдки влiтку 1967 року перевели на три роки до Володимирської в’язницi. З в’язницi восени 1970 року потрапив до третього концтабору, що в с. Барашево (Мордовiя). Влiтку 1972 року з Барашево перевезли на Урал до 36 концтабору, звiдки 1974 року знову запроторили до Володимирської в’язницi. У кiнцi 1975 року перед звiльненням мене перевезли з Володимира до Чернiгiвської в’язницi. Якщо до цiєї перемiни мiсць ще добавити транспортування 1968 року на пiвроку до Києва та короткi транспортування до Чернiгова, Саранська та Рибiнська, а до того добавити постiйне намагання КДБ щонайщiльнiше iзолювати полiтв’язнiв вiд свiту, то перед зором людини – яскрава картина поступових змiн умов листування вiд поганих до все гiрших i гiрших.

Але навiть коли геть заборонили отримувати листи вiд друзiв, Тихий i тодi намагався прислати бодай листiвку. I коли не виходило прямо, пересилав до рiдних i тi вкладали до своїх конвертiв. Переважно й цi листiвки не доходили, але самої згадки рiдних про листiвку вiд друга було достатньо, щоб вiдчути прояв солiдарностi i готовнiсть до продовження спiльної справи.

Закiнчив я свої 15 рокiв 21 сiчня 1976 року, i вранцi мене вiдпустили з чернiгiвської в’язницi.

На третiй день пiсля звiльнення Тихий приїхав до мене. Привiз трьохлiтровий слоїк жовтого липового меду.

– Споживай, – сказав, – потроху i вiн тобi допоможе. Я ж сам пасiчник i цей мед з моєї пасiки. Вiн добрий.

– Дякую. Може, мед допоможе пiдняти кислотнiсть шлункового соку. – Коли ж ти встигаєш ще й бджолами займатися?

– Устигаю. Вони не багато потребують часу.

За обiдом ми балакали про рiзнi побутовi справи, пильно уникаючи полiтичних проблем. Знаючи, що чекiсти встановили пiдслухування, ми не хотiли їм дати поживу з першої зустрiчi. Вiд них нiкуди не дiнешся, але бодай не треба полегшувати їм сексотiвську працю. Того ми вийшли на подвiр’я i пiшли блукати вулицями Бобровицi, що колись була селом, а потiм стала гарною околицею Чернiгова.

Тихий розповiв про обставини на Українi, зокрема про українофiлiв, яких в одних колах (напр., чекiстських) називали нацiоналiстами, в iнших (напр., московських) дисидентами, а для нас це були просто свої люди, що любили Україну i хотiли їй добра й свободи.

На цей час вiн жив на хуторi Iжiвцi, що бiля Олексiїво-Дружкiвки, i працював на заводi вогнетривкої цегли. Робiтники ставилися до нього добре i вiн частенько мiг собi вiдлучитися вiд працi на 3-4 днi i використовував цi промiжки мiж працею для поїздок до Києва, Львова, Iвано-Франкiвська та iнших мiст для пiдтримування взаємин з колишнiми в’язнями, сiм’ями теперiшнiх в’язнiв та iншими людьми наших iнтересiв. Дуже хвалив Бориса Антоненка-Давидовича за те, що i в глибокiй старостi не втрачав iнтересу до долi України i постiйно виховував творчу молодь в нацiоналiстичному дусi.Київських шiстдесятникiв (Iвана Свiтличного, Євгена Сверстюка, Iвана Дзюбу, Василя Симоненка, Михайлину Коцюбинську) вiн називав славним виводком Антоненка-Давидовича.

Дiлився думками про необхiднiсть вiдновлення практики шiстдесятникiв в органiзацiї невеликих груп молодi для екскурсiй пiд гаслом: “Стежками повстанцiв”. Ця чудова форма виховання молодi в патрiотичному дусi виникла в Захiднiй Українi. Потiм до таких груп почали включати схiднякiв. З часом вiдчули можливiсть формування груп схiдняцької молодi i спрямування її на Захiдну Україну. Арешти великої групи iнтелiгенцiї в серпнi 1965 року перервали мандрiвки “Стежками повстанцiв”. За одинадцять рокiв пiсля двох хвиль масових арештiв та багатьох арештiв менших груп ми знову повернулися до цiєї форми дiяльностi i довго обмiрковували, як би то її вiдновити.

Бачачи, як активно я сприймаю перспективи подiбної дiяльностi, i розумiючи, що це ж є прямий шлях до тюрми, вiн на прощання каже:

– Слухай, Левку, не поспiшай сам братися за дiло. Дай собi трохи пiсля в’язницi вiдпочити. Тебе знають люди i нiхто не подумає, що ти здався i примирився з нещасною долею України, але всi розумiють, що тобi треба вiдпочинок.

– Дорогий друже, з того, що ти намалював, я бачу, що в усiй Українi по-справжньому самовiдданих i активних людей тепер є тiльки кiлька осiб. Чимало добрих, але все-таки вони не активiзують процес боротьби, рух, а чекають. Що, будемо всi чекати кращих часiв, коли москалi дозволять голосно говорити про наш український бiль? Та вони нiколи з власної волi не дозволять.

– Левку, ти правий. Та поглянь на себе – ти ж худий, аж свiтишся – однi костi.

– Знаєш, коли б я бачив, що за справу взялася тисяча активних борцiв i правдиве українське слово щодень потрясає свiт i кличе Вкраїну до боротьби за волю, я справдi узяв би собi вiдпустку, щоб полiкуватися й трохи зiтхнути вiльнiше на дозвiллi, але коли цього немає, коли розпач i страх паралiзували свiдомiсть українцiв’, а русифiкацiя наступає i кожен день, кожну годину вириває людей з українського роду i переводить в росiйський народ, як можна чекати? Як можна мовчати, коли в душi не страх, а лиш докори пращурiв за наш ганебний стан та дух безмежного завзяття?

– Я тобi привезу iндiйський гриб, що покращує травлення.

– Привези.

Багато приїжджало до мене в Чернiгiв тих людей, якi любили Україну i хотiли їй волi. Я надихав їх i хотiв штовхнути на боротьбу. Вони втiшалися моїм натхненням, мов елiксиром, i вних блищали очi яскравим блиском.Бачачи людину, готову до боротьби, вони заспокоювалися: “Слава Богу! Доки є такi люди, Україна не помре!”

I їхали додому, дозволяючи менi пiсля 15 рокiв неволi знову йти до тюрми ранiше вiд них.

Тихий – один i єдиний iз моїх друзiв, який не хотiв штовхнути мене перед собою в пащу хижого звiра, але щиро хотiв менi вiдпочинку.

Вiдпочинку не вийшло, бо я неспроможний був дивитися на плюндрування України, але оте щире бажання дати перепочинок пiсля довгого ув’язнення i готовнiсть самому ранiше вiд мене пiти в тюрму, мене грiтиме до самої смертi своїм ласкавим, гуманним теплом.

Дякую тобi, Боже, що Ти створюєш таких людей. Їхнябезкорислива щирiсть надихає на боротьбу за благо iнших людей та живить шляхетнiсть i альтруїзм. Без таких людей суспiльство розпадалось би на розпорошенi молекули, а з нимивоно з’єднується в єдине тiло.

Вдруге мене привезли до Мордовського села Сосновки 20 жовтня 1978 року (1961 року в цю ж Сосновку пiсля першого суду мене привезли були також 20 жовтня). Коли вели вiд перепускної варти до тюремного корпусу повз загратований дворик робочого цеху, до грат пiдiйшов Олекса Тихий. Ми пiзнали один одного вiдразу, дарма, що вiн запустив вуса i мав зовсiм iнший одяг на собi, анiж люди носять звичайно на волi. За ним iз цеху вийшов i тепло привiтався Олександр Гiнзбург та ще кiлька чоловiк.

Мене завели до наглядацької кiмнати, роздягнули догола, перетрусили всi речi, забрали цивiльний одяг i дали смугасту в’язенську унiформу. На голову дали невiдомої форми щось таке, що було однаково далеко вiд картуза, жiночого чепчика, єврейської ярмулки, вiйськової пiлотки чи якоїсь тюбетейки. Якщо чорнi штани i куртка з поперечними бiлими смугами перетворювали людину на зеброподiбну потвору, то той картуз надавав їй якогось смiшного блазенського вигляду.

Потiм захотiли постригти вуса. Я заявив, що стригти їх не бажаю. Черговий капiтан викликав перукаря та ще одного наглядача, щоб стригти силою. Мене посадили в крiсло. Воно було мiцне, дерев’яне. З обох бокiв до дерев’яної основи сидiння прикрiплено по мiцнiй попрузi. Коли садять у це крiсло, то попруги просовують одну навпроти другої попiд пiдлокотники по стегнах i затягують. В’язень, прив’язаний до крiсла, неспроможний встати, а якби йому це якось i вдалося, то мусив би пiдiймати й крiсло за собою. Накинули й менi на ноги попругу i натягнули, потiм кожен наглядач взяв по моїй руцi i завiв за спину. Перукар обтяв вуса. Я попросив паперуi написав протест у тому сенсi, що примусове голiння вусiв вважаю насильством над своєю особою i замахом на українську нацiональну традицiю i категорично протестую. Разом з тим, зважаючи на фiзичну перевагу репресивних органiв над моєю фiзичною силою, вважаю за необхiдне пiдкоритися їхнiй фiзичнiй силi. Це пiдкорення є тимчасове i я вiдразу почну вiдрощувати вуса знову, щойно ослабне фiзичний примус. Залишив їм заяву на столi i встав. Мене вiдвели до камери Геля й Мороза. Мороза в камерi не було, бо був тодi в карцерi, i мене привiтав один Iван Гель. Через три днi Мороз вийшов з карцера i повернувся до камери. Я побачив людину, яку вперше зустрiнув був 1966 року в першiй (релiгiйнiй) зонi в Мордовiї”. Через три днi Мороза посадили на камерний режим, i я вже бiльше з ним разом не сидiв. За три днi перебування в однiй камерi ми встигли багато переговорити. В однiй iз цих розмов я говорив про те, що Україна пiд окупацiйним пресом бурчала й ремствувала. Незадоволення наростало, формуючи час вiд часу передову групу ентузiастiв, що пiдносилася вверх i починала все ширше випромiнювати самостiйницькi настрої. Кожна хвиля мала свою верхiвку – центральну постать, що уособлювала хвилю. До 1963 року це був Василь Симоненко, потiм Iван Дзюба, перша половина 70-х рокiв – Валентин Мороз, друга половина 70-х рокiв – представники Української Гельсiнської групи,’ чiльнi в Українi – славнозвiсний письменник Микола Руденко, у Москвi – генерал Петро Григоренко.

Нацiональна свiдомiсть в Українi зростала, Україна народжувала хвилю за хвилею i показувала свiтовi одну славнозвiсну постать за iншою. Природно, що всяка наступна постать вiдсувала попередню в тiнь i сама ставала центром уваги, символом всiєї антиiмперської України. Я радiв з того, що кожна з цих постатей не затримувалася на Олiмпi дуже довго, а поступалася черговiй постатi, бо це означало активiзацiю патрiотичної дiяльностi. I я кажу Морозу: “Уявiть собi, що ви були б на вершинi нашого патрiотичного Олiмпу цiле десятирiччя. Та це б означало, що в Українi руху немає, що видавши зi своєї середини до вершин свiтової слави Вас, Україна видихнулася i пiдкорилася Москвi i тепер мовчки в неволi волочить кайдани. О нi, я радий з того, що пiсля Вас прийшла нова хвиля, потiм ще нова зi своїми постатями. Хай швидше мiняються зiрки – це буде свiдчити про потужнiсть нашої нацiональної боротьби за свободу”.

Мороз слухав мою iсторiософiю спочатку серйозно, потiм насуплено, а при останнiх словах почорнiв i, нiчого не сказавши, вiдвернувся i пiшов.

Мене це здивувало: чого почорнiв? Невже боїться, що нова хвиля висуне нову постать, що заступить його мiсце i посуне його в тiнь? Невже можна бажати, щоб в Українi не народилася нова патрiотична хвиля з великою постаттю тiльки через те, що вона займе твоє мiсце? Але ж важлива доля України, а не власна доля!

На жаль, подальше життя в сосновськiй тюрмi пiдтверджувало цi прикрi сумнiви. Шкода. За дванадцять рокiв, що минули з часу першого знайомства, тодiшня молодеча задерикуватiсть трансформувалася в самозакоханий егоцентризм, що дратував вiдвертим зневажанням всiх iнших людей.

Iван Гель розповiв менi про атмосферу в тюрмi та вiдповiв на мої питання щодо можливостей писати та передавати на волю матерiали самвидавного змiсту. На мою велику радiсть, в тюрмi панував дух змагання на тему, хто бiльше й гострiше напише супроти деспотичного ладу. Гель дав менi аркушик тонiсiнького трансформаторного паперу, i я почав переписувати мiкрописом вирок та iншi документи попереднього слiдства. Кожної хвилi мiг заскочити до камери наглядач i вихватити мiкропис, пiсля чого починалося б слiдство, наслiдки якого залежали вiд спiввiдношення багатьох складникiв: величини, обгрунтованостi та стилiстичної досконалостi документа, особи автора, мiжнародної кон’юктури та ще бозна-чого, i того перiод цього слiдства був доволi неприємним балансуванням мiркувань мiж “добавлять строк – не добавлять”. Переписування мiкрописом коштувало величезного напруження не тiльки зору, а й нервiв. Полiцаї в тюрмi грали в домiно, карнi злочинцi – в карти, а ми на крайньому напруженнi нервiв виготовляли правдиву iнформацiю про комунiстичний режим для самвидаву та вiльного свiту.

Найближчого людиною, що мала передати документи на волю, був Олекса Тихий. Закiнчивши переписування бiльшої частини своїх документiв, я передав йому. Вiн додав мою порцiю до своєї та приєднав ще документи кiлькох осiб i пiдготував ампулу для зберiгання i передачi. Пiде чи не пiде ця порцiя документiв на волю, залежало вiд того, чи матиме Тихий побачення, а це в свою чергу залежало вiд того, поголить чи не поголить вiн вуса. Якщо не поголить, то коли вестимуть черговий раз до лазнi, поголять силою, а потiм складуть акт про порушення режиму i позбавлять побачення.

Заготовлена ампула з текстами пiвдесятка в’язнiв була в Тихого i чекала на його рiшення.

Ми зустрiлися вдвох на прогулянцi i я кажу:

– Слухай, Олексо, наближається час побачення i якщо ти не передаси ампулу, вона застрягне в тюрмi. Застрягне надовго. З наших в’язнiв у ближчi мiсяцi побачення нi в кого немає, а коли надiйде час, то ще не знати, чи дадуть.

– Не можу я зголити вуса.

– Чого?

– Якщо для мене вуса – ознака українства, i вiдстоювання їх – принципова справа захисту мого права залишатися українцем за будь-яких обставин i завжди, то як же я можу нею торгувати?

– Перемагає у боротьбi не той, хто завжди йде вiдкрито в лоб, а той, хто вмiє вiдступити задля того, щоб завдати дужчого удару.

– Я не засуджую тебе, що ти погодився стригти вуса. Я не вимагаю, щоб усi робили так, як я, але коли б усi українцi пiд примусом адмiнiстрацiї зголили вуса, то москалям нiщо б не нагадувало, що вони кати, i вони мали б право думати, що українцiв приборкали. А коли залишається бодай один чоловiк, тодi не скажуть, що нас приборкали. Того я не зголю вуса i не дам їм пiдставу вважати себе переможцями.

– Морально ти правий. Я не засуджую тебе. Навпаки, радий, що серед українцiв є такий чоловiк, який моральний принцип ставить понад усе. Iз такої морально чистої позицiї галерея наших нацiональних мученикiв може поповнитися ще на одну постать. Ця галерея в нас i так вельми довга. Годi б її вже поповнювати. Треба б далi не мученики, а переможцi.

– Моральна перевага над ворогом дає сильне почуття перемоги.Ця перемога триває доти, доки немає вiдступу. Один єдиний вiдступ вiд моральної засади всi попереднi страждання зводить нанiвець i перекреслює принцип. I людину тодi можна назвати безпринципною.

– Ти говориш, як проповiдник. Для чесного проповiдника вiдповiднiсть мiж його проповiдями i його дiями – необхiдна умова переконливостi для слухачiв та душевної рiвноваги його самого. Я хочу, щоб ти був борцем, а в боротьбi хто обходився без хитрощiв? Армiї усiх народiв i в усi часи влаштовували засiдки, робили обхiднi маневри, тобто хитрували i обдурювали. У полiтичнiй боротьбi дезiнформацiя є звичайнiсiнький метод, а хiба вона не обман? До побачення тобi треба буде постригти вуса двiчi. Пострижи їх, а пiсля побачення знову вiдмовишся i хай стрижуть силою.

– Таким чином принцип вiдстоювання права на нацiональну ознаку, вуса, ти пропонуєш перетворити в предмет торгу.

– Не доводь свою позицiю до абсурду. Ти сам щось написав до ампули. У нiй мiй вирок i ще бiля десятка малих документiв. У нiй документи iнших людей. Вони – дуже важливi докази в iдейнiй боротьбi супроти совiтського деспотизму. Не примушуй мене повторювати тобi загальновiдомi речi. Ампулу мусиш передати ти, бо якщо не передаси тепер, то бозна-коли вона вийде з тюрми i чи вийде загалом. Вiдправивши цю порцiю документiв, можна б приступити до пiдготовки наступної. Цим ми виносимо боротьбу проти iмперiї на свiтову арену, а боротьба з наглядачами обмежена тюрмою.

– Не можу зголити вуса.

– Послухай, Олексо. За все своє життя жодного разу я ще нiкого не благав. Друже, тебе зараз уперше в життi, чуєш, уперше в своєму життi благаю: зголи вуса задля передачi документiв на волю! Зголи!

– Не зголю!

– Шкода!

Наглядач шкрябнув замком, грюкнув, вiдчиняючи дверi, i скомандував: “Час прогулянки закiнчився. Виходьте!” Ми вийшли, i вiн нас розвiв по наших окремих камерах.

* * *

Тихий умiв з безприкладно незворушливим спокоєм i з такою уїдливою жовчю доводити начальнику тюрми майору Некрасову та уповноваженому КДБ майору Тюрину i всiм старшим душогубам лицемiрство не просто комунiстичної системи, а їх самих, що його без кiнця запроторювали до карцера. Вiн протестував довжелезними сухими i не сухими голодiвками. Вiдсиджував карцерний строк i скоро знову туди потрапляв. Скорегувати його поведiнку будь-яким розрахунком неможливо було. Навiть мене вiн не слухав. За власну невдачу мстив сам собi ще крутiшою поведiнкою щодо адмiнiстрацiї i, звiсна рiч, новим карцерним термiном. Вiн iшов своїм способом. Його вела вперед власна доля. Йому здавалося, що життя сходить на клин, i тодi замкнуте коло нацiонального рабства вiн задумав пропалити вогнем власного тiла. У тюрмi вiн нiкому не вiдкрив власного задуму. У жовтнi 1978 року об’явив голодiвку протесту. Три днi, як завжди водилося в тюрмi, його голодного ганяли до працi, а потiм вивели з загальної камери i посадили до одиночної. Приховав сiрник з тертушкою.Добув у консервнiй банцi бензину з 200 грам. Завчасно написав на волю про спробу спалитися 7 листопада i, голодний, чекав наближення бiльшовицького свята.

Либонь, 14 жовтня хтось iз в’язнiв передав менi, що зi шлунком Тихого щось негаразд. Я викликав для зустрiчi заступника начальника концтабору у справах режиму старшого лейтенанта Єжова. Знаючи, що вiн гордиться своїм горезвiсним однофамiльцем, я рiзко зажадав спрямувати Тихого в Барашево до центральної лiкарнi. А вiн навдивовижу спокiйно сказав:

– Лук’яненко, не турбуйтеся. Нiчого страшного з Тихим не станеться.

– Як це “не станеться”? Вiн може померти!

– Не помре. Радянська медична наука довела, що людина без їжi не може жити бiльше дванадцяти дiб, а Тихий уже голодує п’ятнадцять, отже, вiн не голодує?.

– Я не знаю, що теоретично довела ваша медицина, але практично тут у стiнах вашої тюрми полiтв’язнi довели, що можна жити мiсяць i навiть бiльше. Цей же Тихий на початку ув’язнення, коли був дужий i повнiший, голодував 52 доби. I це було не десь, а тут, у вас.

– Нiхто так довго не голодував. Усi потайки пiдтримували себе сухарями, цукерками.

– Я не кажу за всiх. Я знаю, що до групових голодiвок ви штовхаєте своїх сексотiв, якi для дискредитацiї полiтичних в час голодiвки їдять. Я кажу за полiтв’язнiв. Вони не їдять. У всякому разi, я абсолютно точно знаю, що Тихий нiчого з боку не бере. А ви так само добре знаєте, що через встановлену вами в тюрмi охорону навiть три карамельки передати неможливо. Вам доповiли, що Тихий застогнав?

– Нi.

– Так ось знайте: Тихий страшенно терпеливий чоловiк i витримує бiль мовчки. I якщо в нього вирвався стогiн, то мусило статися щось вельми серйозне. Того мусите надати медичну допомогу.

– Не помре.

– Попереджаю вас: Тихий не така людина, яка може померти тихо. Його знає весь демократичний свiт i весь демократичний свiт засудить вас за його смерть.

– Не демократичний свiт, а буржуазний капiталiстичний Захiд. Ми проти нього боремося i, як бачите, постiйно перемагаємо.

– Передайте начальству, щоб Тихому надали медичну допомогу, бо iнакше ми об’явимо голодiвку солiдарностi.

– Не погрожуйте. Ми погроз ваших не боїмося!

– Не будьте звiрями – чоловiковi треба допомогти!

– Пiдбирайте вирази! Iдiть!

Я вийшов з кiмнати, наглядач провiв мене до моєї камери i замкнув. Я переповiв розмову Iвану Гелю, Генриху Яшкунасу та Степанову – своїм спiвкамерникам.

Наступний день пройшов у тривожному чеканнi. Лiкарка вiдвiдала Тихого i нiбито повторила звичне: “Припиняйте голодiвку i тодi лiкуватиму”:

Ще за день, коли ввечерi ми сидiли в камерi i кожен собi читав книжку, вiдчинилися зовнiшнi дверi i черговий помiчник начальника тюрми сказав:

– Лук’яненко, ви домагалися побачення з Тихим. Пiдете?

– Пiду, – вiдповiв я, пiдiймаючись iз-за тумбочки.

Гратчастi внутрiшнi дверi вiдчинилися. Я вийшов у коридор, капiтан пiшов по коридору, я за ним. Збоку в загальному коридорi стояла лiкарка, за два кроки вiд неї в’язень, що топив груби. Iз загального коридору ми повернули лiворуч у маленький коридор, що був для двох карцерних камер. Коли ми пiдiйшли до дверей Тихого, вони були незамкненi i навiть нещiльно причиненi. Пiдiйшовши до дверей, капiтан вiдчинив зовнiшнi дверi, i я зауважив консервну банку з-пiд згущеного молока, на три чвертi заповнену жовтувато-прозорою рiдиною.”Що в нiй, – блиснула думка, – вода? бензин?”

Тихий лежав праворуч бiля стiни на дощатих пiдвiшених нарах на матрацi головою до дверей.

Капiтан вiдчинив гратчастi дверi, i я перший ступив до камери. Лiкарка вiдстала була. Капiтан хотiв пропустити її до камери другою i покликав її, повернувши обличчя до неї. Скориставшись моментом, я нагнувся, встромив палець у банку i пiдсунув її пiд тумбочку, а потiм понюхав – бензин! Лiкарка вступала до камери. Я пiдступив до Тихого: пузо надуте, немов у вагiтної жiнки, рот трохи роззявлений, свiтло-сiрi очi дивилися на мене якось тьмяно.

– Олексо, що з тобою? – питаю.

Узяв його за руку – вона холодна, помацав литку – холодна, поклав долоню на чоло – трохи тепле.

– Позавчора щось порвалося у шлунку, – почав Олекса слабеньким, ледь чутним голосом, – так рiзко заболiло. А потiм щось нiби розлилося десь пiд ребрами та навколо кишок, а потiм стiнки шлунку почали горiти, а далi почало пузо рости.

– Скiльки ти вже голодуєш?

– Сьогоднi сiмнадцята доба.

– Що з ним? – звернувся я до лiкарки.

– Зараз вiдправимо дрезиною до центральної лiкарнi.Тихий затих. Рот напiвроззявлений. Губи землянисто-сiрi. Дваряди зубiв. Натуральнi, чистi, не зовсiм бiлi. Точно такi я бачив колись у трупа. Олекса дивився на мене i не на мене. Його затуманений погляд, либонь, бачив поперемiнне то мене i цей свiт, то тамтой iнший, темний, безмежний i страшний свiт.

Пригадалася розповiдь повстанцiв: сидять, бувало, у криївцi в промiжках мiж вилазками i боями, вiдпочивають i потiм раптом починають вiдчувати, що хтось iз них починає пахнути землею. Спочатку слабенько, ледь помiтно, а далi все сильнiше… На третiй день цi люди гинули вiд гранати, кулi, якимось чином iще, але гинули неодмiнно. I це повторювалося з невблаганною послiдовнiстю – жахливо.

Жахливо, коли всi знають, хто наступний помре, i дивляться на живого як на трупа. I вiн це знає. I всiх огортає жахливамара. Безпросвiтна смертельна туга.

Я нахилився до Тихого, поцiлував майже холодне чоло i уважно понюхав тiло. Воно не пахло землею.

– Терпи, друже. За годину будеш у Барашево. Гони смерть вiд себе.Полiкують, видужаєш, повернешся сюди.

Високий в’язень принiс мари. Нi, це були не мари, а двiжердки з пришитим брезентом. Ми пiдняли Тихого i поклали на брезент мiж жердками. Тiло зовсiм не важке, я аж здивувався
– Олекса такий костистий чоловiк i те пузо величезне, а такий легкий!

Ми вдвох пронесли його по коридору, винесли на подвiр’я, пiднесли до вахти, дверi вахти вiдчинилися i ми занесли йогов коридор вахти, потiм пронесли крiзь зовнiшнi дверi i опинилися за тюрмою.

Слабке електричне свiтло з-пiд стрiхи вартової буди тануло в густiй темрявi, ледве простягаючи жовтаве промiння на пiвдесятка метрiв. На залiзничнiй колiї гурчав дизель дризини, поблизу стояло кiлька солдатiв з автоматами.Пiдiйшло двоє, щоб узяти в нас мари.
– Холодно, мороз, – кажу конвою, – накрийте чимось людину, ато ще заморозите.
– Не заморозимо, – вiдповiв iз сутiнкiв хтось.
– Не розмовляти! Заходьте назад! – наказав нам командирвахти. Ми повернулися в коридор i мене завели до камери.
– Ну, що там? – питає вiдразу Гель.

Я переповiв. Але нiчого не сказав про бензин. Нiколи. Нiкому. Ось тут згадую про нього вперше. Десять рокiв я мрiяв написати драму Тихого. Тепер збiльшились сумнiви щодо можливостей реалiзацiї намiру i того вирiшив вказати тут на бензин, бо вiн – ключ до розумiння душi цього великого вкраїнського мученика (i пояснення, чого пiсля пiдпалу Федоренка 7.11.79 року радiо “Свобода” назвала не його, а прiзвище Тихого).

Посмертне повернення

Приблизно в травнi 1989 року на засiданнi Виконкому УГС ми заговорили в бiльш-менш практичному планi про перевезення в Україну останкiв Олекси Тихого, Юрiя Литвина i Василя Стуса. З бiгом часу з’явилися великi ентузiасти перезахоронення i на розширеному засiданнi Виконавчого комiтету УГС у серпнi була сформована спецiальна група з членiв та нечленiв Виконкому (Євген Пронюк, Микола Горбаль, Василь Овсiєнко, Iгор Бондар, Володимир Голобородько та ще кiлька осiб), яка й повела роботу в рiзних напрямках: до Спiлки письменникiв – по пiдтримку, до Київмiськради – по дозвiл на мiсце на цвинтарi, до Пермського КДБ i МВС – по дозвiл взяти останки,по дозвiл на лiтак i т.iн.

Акцiя перевезення людей, яких комунiстична влада постiйно таврувала нацiоналiстичними ворогами українського народу, агентами ЦРУ, карними злочинцями, була гострим полiтичним викликом. Ми знали, що нам доведеться долати багато перепон i труднощiв, але також знали, що гуманiстичний заряд цiєї акцiї такий сильний, що вiн неодмiнно вiдiрве багатьох людей вiд безбожної влади i прихилить їх до наших антикомунiстичних самостiйницьких лав. А перед моїми очима (як, либонь, i перед очима Гориня, Овсiєнка, Горбаля, Сокульського, Приходька та, мабуть, i iнших кучинських в’язнiв) ще й постiйно бовванiв чужий, холодний, заболочений лiс iз самотнiми могилами iнших побратимiв i одне глибоко-глибоко заповiтне бажання:

Я згину тут в чужiй землi
Без слова втiхи i подяки.
Але, о Боже, дай менi
Лягти посмертно в тiй Землi,
Яку любив понад усе –
Над маму ту, що вiчно жде,
Над квiтку красно-золоту
Дiвчини любої в вiнку.

Пошли менi спочить в землi,
Яку в думках я обiймав
Так щиро, палко i завзято,
Що мусить той святий запал
Покликать духа Батькiвщини
Забрати сина з чужини
Пiд яснi зорi України.

Пошли менi лежать в трунi
Пiд синiм небом України,
Де червонiє кущ калини,
Де плещуться Деснянськi хвилi,
Де я на Божий свiт прийшов,
Побачив соняшник в саду
I пiсню заспiвав сумну.

Повернулися з чужини побратими. Прилетiли до Борисполя. Рання пора 19 листопаду 1989 року. Софiївський майдан Києва – старовинний центр i серце України. Пiд’їжджають авта з трунами. Люди заповнили бiльше половини площi й зупинили авта. Вимагали дати труни на плечi людям. Влада не хотiла. Я пiшов на переговори. КДБ i комунiстичне керiвництво, дозволивши крiзь зуби перезахоронення, хотiло тепер чим швидше вiдвезти труни на цвинтар i хутчiй закопати. “Нi! – уперлися чекiсти. – Вiзьмете бiля унiверситету”. Наказали рухатися тiльки однiєю стороною вулицi. Ми стали лавою перед автами з трунами, щоб їх гальмувати, й повiльно пiшли по Володимирськiй вулицi. Попереду Олекса Миколишин з великим хрестом, кiлька священикiв, троє з портретами в рушниках Тихого, Стуса, Литвина, похиленi жовто-блакитнi прапори, їх ще небагато, але мiлiцiя не смiє виривати їх з жалiбно-урочистої процесiї.

Кияни стоять на тротуарах i питають: “Що це? Кого везуть?Кого ховаєте?” Їм пояснювали: “Лицарiв, що згинули за волюУкраїни ось теперечки в роках 80-х”.

Вони здiймали шапки i приєднувалися до сумного ходу, i потiклюдей видовжувався й розширювався.

Зупинилися бiля унiверситету. Взяли труни, що за козацьким звичаєм були вкритi червоними китайками, з авт на плечi й рушили до пам’ятника Тарасу Шевченку – вклонитися.

Священики вiдчитали молитви, ми обiйшли тричi Шевченка, кожного разу опускаючи труни до долу та доторкуючись землi, даючи можливiсть небiжчикам тричi вклонитися Великому Тарасовi перед вiчним поселенням на Байковому цвинтарi. На площi та прилеглих вулицях людей було вже тисяч сто. Iз гучномовцiв линула сумна жалобна музика, а серця людей наповнювалися гнiвом: “За що ви, кати України, замордувалицих людей, ви – нелюди?!”

Процесiя рушила до цвинтаря. Мiлiцiя, якiй наказали були стримувати хiд людей i спрямовувати їх тiльки одним боком вулицi, перед нечувано великим зiбранням народу вiдступила, потiк заполонив усю вулицю, а люди все приєднувалися й приєднувалися. Вулицi ставали вузькими, i потiк захопив уже й тротуари. Хвоста демонстрацiї давно не видно було. Такого ще не бачив Київ, не бачили ми, не бачили нашi комунiстично-кагебiстськi вороги.

О Боже, Василю, що лежиш у мене на плечi, Олексо, Юрку, встаньте, подивiтеся: весь Київ вас проводить! Тут вся Україна! О Ненько рiдна, ти оживаєш в цих серцях!

Та чи не найкраща плата козаковi за його лицарську боротьбу з ворогами отакий похорон! Ви щасливi. Ви щасливiшi за тих, хто з такою ж щирiстю любив Україну, але ще й досi лежить в холодних сибiрських снiгах.

Поставили труни бiля глибоких ямок. Повiви холодного осiннього вiтру тушили час вiд часу свiчки. Два великi хори поперемiнно супроводжували службу Божу. Потiм з десяток прощальних промов. Напевне, я виголосив не найкращу зi своїх промов, бо яке б речення не вимовляв, воно все здавалося менi якоюсь мiзерною часткою того, що стояло за ним позаду, в минулому, в iнших кiнцях України i ще бiльше – позаУкраїною, в рiзних мiсцях чужини. Були блiдим вiдлунням їхнiх страждань i мук та безмежної вiдданостi Українi, що зринали тепер перед моїми очима.

Опустили труни. Перехрестилися. Я кинув першу грудку землi на труну. Вона глухо стукнула, немовби я постукав в Олексiєвi зачиненi дверi i сказав: “Прощавай, друже. Я прийду до тебе. Коли закiнчу свiй синiвський обов’язок передненькою Україною i вичерпаю всi свої сили. Прийду спокiйно, просто,немов переступлю порiг з подвiр’я до вечiрньої хати”.

Могила, труна. Друга могила й труна. Третя. Олекса – Василь – Юрко.

Усе так просто: були – вiдiйшли – залишилися.

Небо iз сiрого ставало чорне. Надходив пiзнiй вечiр. Живий людський потiк посунув донизу i, виходячи на вулицю, розбивався на окремi потоки та невеличкi групки. Потоки поступово прискорювали ходу, зникаючи десь у глибинах великого вечiрнього мiста. Групки тихо гомонiли, передаючи одне одному почуття жалю за втратою та надiю i радiсть зi зростання опору комунiстичнiй диктатурi.

12.07.2017

40 років тому, 1 липня 1977 року, в місті Дружківка Донецької області завершився суд над засновниками Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) Миколою Руденком (голова Групи) і Олексою Тихим (член Групи).

Суд визнав їх винними в антирадянській пропаганді й агітації (стаття 62 КК УРСР) і присудив М. Руденкові 7 років таборів суворого режиму, а О. Тихому — 10 років.

Агітацією і пропагандою суд визнав підготовку і поширення підсудними Декларації про створення УГГ і Меморандуму Групи №1 (де наводилися випадки переслідування в Україні за інакодумство, приналежність до певних релігійних об’єднань і т.п.), а також інші статті, листи і навіть чернетки підсудних.

Вирок (у перекладі українською) можна прочитати у книжці: Олекса Тихий. «Думки про рідний Донецький край». Т.1. — Донецьк, 2012). 

Добираючи матеріали до своєї книжки, я зовсім випадково знайшов у зошиті конспектів «Психологія» шматки текстів під назвами «Тип флеґмо-холеричний» та «Тип санґво-меланхолійний». Це причинки до психологічних нарисів про моїх співкамерників Олексу Тихого та про Валерія Марченка.

Написані вони «езопівською мовою» в камерах табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія, десь у 1984-1985 роках.

Ця «езопова мова» завдасть трохи клопоту читачеві, але й доповнить уявлення про побут українських політв’язнів у «таборі смерти». Тому додаю деякі пояснення.

Олекса Тихий загинув у неволі 5 травня 1984 року.

«Учитель математики» – Олекса Тихий, який приїздив до мене у Львів поміж ув’язненнями моїми та своїми ув’язненнями і «покорив» мою доньку Оксанку, загравши на бандурі.

«Табір відпочинку» – «виправно-трудова установа».

«Відомий композитор» – Василь Барвінський. З ним О. Тихий карався в таборах Мордовії між 1957 – 1964 роками.

«Ідейний ворог» – Ілля Стебун, професор Донецького університету, якому О.Тихий дав на рецензію машинопис праці «Мова народу. Народ», а він доніс на Тихого в КГБ.

31 травня 2000 року

Типологія темпераментів, якій сьогодні біля 2500 років, не зазнала серйозних принципових змін. При тому все частіше звучать голоси вченого світу про умоглядний (умовний) поділ на чотири типи. Більше того, у реальному житті ми зустрічаємося з характерами, в котрих уживаються полярні риси темпераменту: сила і слабість, швидкість і повільність, рухливість та інертність.

Перед моїми очима вчитель математики на зорі своєї педагогічної діяльности. Це не тільки оригінальний педагог, але й колоритна особистість. Я не акцентуватиму увагу на суто психологічних характеристиках, оскільки така абстрагована аналіза заступить безпосередність вражень від живої людини. Про нього гомоніли як про дивака, який вносить у педагогічну практику такі методи, які не завжди вкладаються в рямці шкільних програм. Скажімо, він міг узяти з собою групу кращих школярів і майнути з ними на два-три дні серед чверті, робочого тижня, поставивши перед ними завдання заздалегідь вивчити матеріял, який вони пропустять. Він ретельно перевіряв умови договору, утрясав ділові питання з адміністрацією школи і зі своїми юними ентузіястами подавався в мандрівку. Після першої вилазки школа гула від захоплень і обговорень. Число бажаючих зростало дуже швидко.

У зв’язку з тим виникала маса теоретичних і практичних питань, які він не завжди міг розв’язати. Це привело його до мене. При моїй допомозі він надіявся отримати психологічну інтерпретацію його нововведення. І він прийшов. Зовсім не відомий мені чоловік. Просто так, узяв і прийшов. Без рекомендацій друзів. Представився, показав паспорт і приступив до розмови. Усі мої сумніви щодо його особи, підозріння він відкидав. У розмові простий і на диво контактабельний, аж до наївности. Мої підозріння танули, як весняний сніг. Уже через півгодини я мав таке враження, що знав цю людину давно. Думка про його наївність розвіялася. Я переконався, що в цьому чолов’язі пульсувала міцна вольова жила і під її напругою падали умовності. Він домігся свого.

У цьому чолов’язі сплелися три різні темпераменти: комунікабельність – явно санґвінічна риса, напористість, запальність у бесіді – холерична, і поруч із цим повільна мова, позбавлена напруження, – флегматична. Відсутність узвичаєних обставин знайомства рідко була для нього перешкодою навести контакти з потрібною йому людиною. Перші хвилини знайомства не вражали його. Здавалося, він давно звик до підозрінь, розумів їх причину, вважав таку ситуацію необхідним моментом у наведенні мостів і тому продовжував торувати стежку до серця співбесідника, поки не зламав останнього замка застережень і не став бажаним і шановним дискутантом та гостем.

Не можна сказати, що він появлявся тільки в ролі прохача. Він завжди був нашпигований цікавими думками і щедро ділився своїми набутками. Ця прикмета відчиняла йому двері до помешкань багатьох людей. Він багатьом допомагав порадами, матеріяльною підтримкою. Так, у таборі відпочинку він зустрівся з відомим композитором і заприятелював з ним, оскільки брав у нього лекції гри на акордеоні. Цей видатний український музика і композитор, що був тонким естетом, відкрив перед ним у багатьох сердечних балачках світ тонкощів музичного мистецтва Обговорювали з ним нову музичну продукцію, у тому числі популярні пісні Дунаєвського. І його старший приятель (Барвінський) переконливо вказував на фахові промахи маститого композитора. Він особливо дорожив тим приятелюванням і часто про нього згадував.

Я думаю, що його задум дво- триденних мандрівок з дітьми просторами України випливав з його сутности: він сам любив мандрувати і на собі переконався, як багато може дати мандрівка з цікавими бесідами і зустрічами. Він збагнув радість спілкування з одержимими людьми, розумів, що взаємообмін думками нічим не можна замінити. І тому, коли прочитав у газеті або почув по радіо про долю нового одержимого, кидав геть усе і мчав знайомитися. «Маю дуже цікавого співбесідника», – одного разу писав він мені і готувався до зустрічі з ним.

У своїх творчих пошуках був самотній. Самотнім був і в особистому житті. Але самотність не роззброювала його, не гасила енергії, не вселяла зневіри. Він крокував уперед, сипав перли перед тими, хто їх топтав, але не кипів, а зі стоїчним спокоєм продовжував, надіючись, ні, будучи переконаним, що крапля камінь довбе. І він завжди був переконаний, що має справу з новими колегами, які покликані нести сонце правди і науки.

Він написав дискусійну книжку і поніс її на рецензію до фахівця, який дотримувався діяметрально протилежної думки чи був його ідейним ворогом. Але це не зупиняло його. Він мав спокійне оптимістичне тлумачення: «Не кожне зерно лягає в пухкий, як перина, ґрунт – якійсь насінині за ложе править кам’яна плита. Але і на мурованій стіні проростає сім’я берези. Адже ми це бачили. І з сумом додавав: «Не кожному повелося так, як вам. Комусь доля припоручила плисти не тільки за течією. Моє середовище більше заклопотане домашнім господарством, достатками, а не високими ідеями».

Був великим ентузіястом усілякої активности. Будь-яка ініціятива, що не суперечила його моральній позиції, будила відгомін у його душі. «Завжди готовий», – з усмішкою кидав він. І так було весь час, без посилань на обставини чи стан здоров’я.

Багато його колег нарікало на рутину й одноманітність обставин і праці, відсутність елементарних умов для творчости, брак фахової літератури, зведену до нуля можливість друкуватися та безліч інших дрібних прикрощів, які, як іржа, точать здоров’я, поїдом з’їдають час, а він ніколи не бідкався, бо вмів використовувати обставини, які є, а не жаліти за тими, яких нема, хоч постійно за це платив дорогою ціною.

Його душа була багата на контрасти. З одного боку – чистий раціоналіст, без домішок, з флегматичним забарвленням, що виразно проглядало в міркуваннях і суперечках, у постійному прагненні усе розкласти на полиці логічних конструкцій, а що не піддається такій систематизації – це від лукавого. А з другого боку, велику любов до музики, про яку залюбки міг говорити годинами. Щоправда, любов специфічна, адже я ніколи не чув, аби він співав. Зате будь-який інструмент опановував легко.

З одного боку, спокійний, урівноважений, зі щирою, відкритою усмішкою, мужнім гарним обличчям – хоч у кіно знімай, – упевненість у собі у кожному русі, в кинутій репліці (на таких можна опертися, за такою спиною жінка чується впевнено) – словом, вияв чоловічої фізичної і духовної сили, яка не потребує метушні, галасу, звертання уваги на себе. Вона сама впадає у вічі кожному, як тільки потрапляє у поле зору. І здається, що ніщо не може до глибини схвилювати, збудити цю глибоку, повноводну степову річку, а з другого – шалене полум’я, яке вибухає спонтанно, несподівано, готове запалити все суще і самому спопелитися. І ніщо не може його ні зупинити, ні згасити.

Щоправда, я ніколи не чув, щоб він спалахував у дрібній сутичці, побутовій суперечці. Його душа не реагувала на дріб’язок і спокійно переносила нетактовні репліки, ніби все це лежало нижче порогу його чутливости. У крайньому випадку, він міг обмежитися гострою шпилькою, якої деякі дискутанти боялися. Бували випадки, коли зливою слів його могли змусити покинути поле суперечки, але збити його із зайнятої позиції, посунути хоч на дещицю – марна справа. Стояв, як гранітна скеля: ні зрушити, ні розтовкти. Хіба підірвати. Його душа спалахувала, вибухала стовпом вогню, коли йшлося про принципові питання. І той вогонь розгорявся кожен раз, як хтось замахувався на його святощі.

Збоку здавалося, що в нього багато химер, але насправді він через ці химери утверджував свої моральні позиції. Обставини вимагали голити вуса, а він категорично відмовлявся, хоч за це тяжко платив. Час його не змінив – був непідвладний часові. Хвороби його не зігнули – був вище хворіб.

Він розповідав, що вийшов зі забутої Богом закутини і був чи не першим пагінцем у родині, що потягнувся до науки. Незвично виглядав цей піонер серед своїх земляків, які не могли втямити, чому їхній обдарований хлопець обрав собі фах, який не дає багатства, зате пожирає час і здоров’я. Як тільки закінчив науку, почав свої ідейні пошуки, які не припинялися до самої смерти.

До школи прийшов з готовими міркуваннями. Мав постійні конфлікти з дирекцією за відсоток успішности, воював з приписками. Дирекція надіялася, що з часом оговтається (молоде, зелене, необ’їжджений кінь), але необ’їждженим конем він залишався все своє життя. Його характер викристалізувався дуже рано, а в праці та постійних пригодах він лише гартував і різьбив свій клясичний профіль. Природа характеру, як і природа таланту. У дитинстві завжди буяє фантазія, через яку душа прагне недосяжного, того, що непідвладне її кволим силам. Але росте дитина, мужніє юнак, і мрії поступово витісняються дією, прагматичним мисленням, як цвіт з вишні, облітають юні фантазії і на їх місці появляються соковиті плоди діяльности. І лише ті, хто зберіг мрії юности і спрямував їх у робоче русло, набули невичерпне джерело самоудосконалення.

Мій математик не викинув на смітник юнацькі мрії, як це робить переважна більшість за принципом: «Ну, що зробиш, таке життя. Треба якось пристосовуватися до його умов», а топтав свою стежку серед мінливого, почасти безпринципного середовища. Дирекція його скубла, а він стояв на своєму, і вже з посрібненими скронями не йшов на компроміси, як не йшов юнаком. Його педагогічні міркування цікаві. Я звикся з думкою, що педагогіку як мистецтво навчання і виховання можна успішно будувати лише на підвалинах фізіології та психології. Він же на перше місце ставив етику. Ця фраза стала його візитною карточкою у розмовах зі співбесідниками. В одних вона викликала подив, в інших усмішку, у третіх роздратування. «У наш час, – говорив він, – коли можливості творити зло значно зросли, а в талановитої людини особливо, дуже важливо знати, які моральні цінності віросповідує людина і як вона їх обстоює. Тому перш ніж говорити про справу, поговоримо про мораль.»

А коли йому доводили, що духовно обмежена людина така ж каліка, як і деморалізований тип, вважав такі випадки поодинокими, оскільки моральні набутки вже є проявами її духовности, багатством душі, яке будить у людей високе і світле. І хоч не завжди такі люди сягають вершин фахової майстерности, внаслідок безкомпромісної позиції, зате самі стають вершинами людського духа, апостолами правди. Без них людство морально вироджувалося б. Він вважав, що моральний вибір, зроблений учнем, таїть у собі вольові моменти. Сам же не зупинявся і перед радикальними заходами, якщо йшлося про обстоювання певних моральних цінностей, хоч як дорого це не коштувало. Узагалі, я ніколи не чув сумнівів чисто прагматичного характеру: чи варто? Завжди твердив, що виносити остаточну оцінку про людину передчасно, поки вона топче ряст. Найоб’єктивніша оцінка, коли людина поставила останню крапку в літописі свого життя.

Я не вважав його християнином-практиком, і він ним не був. Але мав щось у собі від християнського світовідчування, бо часто говорив не тільки про життя: «Треба вміти відійти». І це була його друга візитівка. Багатьох це дратувало. Особливо тих, які хотіли мати синицю в кулаці і журавля в небі. Для тих, хто мав нагоду бути його учнями, відчеканена позиція була найпереконливішим прийомом у педагогічній практиці. З ним могли не погоджуватися, його могли ненавидіти, але ніхто не наважувався зневажати, окрім декласованого елементу. Він був самовідданий приятель, достойний противник і справжній жрець моральних принципів християнської філософії.

с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Рік 1984 або 1985.

Донецьке обласне Товариство ім.Олекси Тихого

Нові факти з життя Олекси Тихого

У рамках святкування 80­-річчя Донецької області 18­19 травня 2012 року в м. Дебальцеве відбувся п’ятий відкритий конкурс «Срібні дзвони», присвячений славетному поету­земляку, лірику ХХ століття Володимиру Сосюрі. Захід викликав неабиякий інтерес, зібрав велику кількість учасників з міст та селищ Донецької області. Урочисте відкриття конкурсу розпочалося парадом учасників. Присутніх вітали письменники, поети, літератори Донеччини. У святі взяв участь правнук В.М.Сосюри Олексій Олегович Сосюра. Далі гостей чекала екскурсія до літературного центру ім. В. Сосюри. Сам конкурс проходив у трьох номінаціях: читці­декламатори, поети, художники. За результатами суддівської перевірки понад 50 переможців і призерів конкурсу були запрошені на урочисту церемонію нагородження. Серед них і Яків Клиновський, вчитель (нині на заслуженому відпочинку), Відмінник народної освіти України, член літературного об’єднання «Струни душі» при клубі­-музеї с. Новолуганське, автор збірки «Життя прожити – не поле перейти». Наш земляк посів перше місце в номінації «Поети». Його вірші — «Незабутньому соловейкові Донеччини – Володимиру Сосюрі», «Я – син Донеччини» стали неперевершеними.

Для нас він цікавий ще й тим, що в 1956-­1957 роках вчився в Олексієво­-Дружківській вечірній школі, коли там працював завучем Олекса Тихий. У лютому 1958 року їх було заарештовано по різних справах, а зустрілися учитель і учень у тому ж році вже в таборі…

До вашої уваги спогади Якова Клиновського про Олексу Тихого, якими він поділився з нами на святі в Дебальцеві, і вірш, присвячений своєму вчителю.

Кліновський Яків Олександрович

Народився в 1938 р, УРСР, Сталінська, Костянтинівка; українець; СЛЮСАР // ТЕХНІЧНЕ УЧИЛИЩЕ. Проживав: УРСР, Сталінська, Краматорськ. Заарештували 22 лютого 1957 р Засуджений: Суд. Колег. Сталінського облсуду 30 квітня 1957 р обв .: 5410 КК УРСР. Вирок: до 2 м ВТТ. З УРАХУВАННЯМ заліку. ОСВ. 12.04.1958.

Джерело: НІПЦ «Меморіал», Москва «Жертви політичного терору в СРСР», випущене в 2007 році Міжнародним товариством «Меморіал» (www.memo.ru).

«До 9-­го класу я вчився в Олексієво­-Дружківскій школі. Потім пішов працювати,   10­й класс закінчив в школі робітничої молоді при заводі  «Красная Звезда».

Там пересеклася моя доля з Олексою Тихим, який працював тут завучем. Часто йшли додому після занять, які закінчувались о 22 годині.

30 квітня 1957 року за листівку антирадянського змісту мене засудили до 2 років ув’язнення і потягли в Мордовську ССР. Туди звезли з Воркути, Магадану боєвиків УПА. Це був всесоюзний політичний табір. Я це зрозумів, коли почув грузинську, латвійську та інші мови. Раптом недалеко побачив Олексу Тихого: «А давай сюди, я вже заждався. Що ж ти так довго їхав?». До себе в барак запросив, на вільне місце, що на нарах над ним. Чаєм напоїв. Тиждень я дивився куди попав. Своя електростанція. Свій лісопильний завод. В таборі знаходились господарчі частини. Були націоналісти, УПА, московська група, ієговісти, старости та ще багато які групи.

Подумав, що мені тут робити нічого. Я запропонував Олексі Тихому поїхати на торфорозробки, де за виконання плану зараховується один день за три. Він сказав: «Якщо ти вважаєш себе винуватим, то їзжай, іскупляй трудом свою провину. А я ні в чому не винен. Я буду писати прокуророві». Руденко тоді був Генеральним прокурором — ясно, які були відповіді… Я зрозумів, що Тихий за відказ працювати вже побував в карцері. Так ми з ним і розсталися.

Я поїхав на торфорозробки. Різав кірпичами торф. Але листування між мною і Олексієм Івановичем все ж відбувалося. Туди привозили їжу, питну воду, і я йому передавав свої вірші. Він мені теж в записках передав за це подяку. Читали – та знищували, щоб при шмонах не знайшли.

У нас на 1­-му політичному таборі 385/1 (чи ні — забуваю) був страйк. Зеки не вийшли працювати, лісопілка стала, столярка стала, де ящики робили. І ГЕС теж повинна була стати, бо там лише штрейкбрехери працювали.

Так от, нібито у комітеті по підготовці цієї забастовки був Олекса Тихий. Серед організаторів. Після цього їх відправили у Володимир й дали (скільки не пам‘ятаю) закритої тюрми.

Коли він вийшов на волю у 1964 році – ми зустрілися. Я запитав про свої записки. Він відповів, що щоб вірші не стали на заваді мого звільнення, він їх знищів. По пам’яті можу згадати один вірш про нього, але не точно:

Ви так  хотіли, щоб українська мова

Запанувала у державі наймитів,

Вас не зламали тюремні мури

Та лизоблюдство запроданців­земляків.

В Мордовії нині Вас мордують,

А ви, як кремень із скали, міцний,

Як мученик святий, на всі тортури —

У відповідь не плач, а тільки сміх.

Не жалоби Руденку Ви писали —

То був протест в учительській душі.

За що таємно у темниці запихали,

Хто праведно творив вірші?

А так писать, як Вася Симоненко,

Хоча й на нього шилися діла,

Ви радили й мені, щоб неньку,

Народну мову нашу прославлять.

Ото ж, як вийду я на волю,

У той широкий Божий світ,

Учителем, напевно стану, мови,

Щоб виконать в житті Ваш заповіт!

Написав у 1957 році

 Я ніде не писав, що був засуджений. Перед тим як виходити – мене обшукали і дали листок з оперотряду КДБ, щоб я мовчав і ніде не розповідав про те, що бачив. Я ніде й не розповідав. Але сусідка прийшла колись й говорить, що її завербували, щоб про мене все розповідала. Отаки мої справи…

Після звільнення ми ще зустрічалися з Олексієм Івановичем і не один раз. Він жив, в основному, в Їживці, займався пасікою, читав Яворницького «Історію Запорізької Січі». Бомбив Генерального прокурора листами – за що його посадили? Бо в нас же демократія — він правду писав, добивався справедливості. А потім став учасником Хельсінської групи.

Приїздив він до мене в Артемівку Костянтинівського району (в просторіччі Бантишево) – в 30 км від Дружківки — бо в нього була пасіка, а там великі масиви соняшників. Привіз туди пасіку. Ми пообідали. Я його сина прийняв. Олекса: «Як поживаєш? Ти таки мене не послухав! Навіщо вивчився на вчителя української? Це все даремна справа. Рано чи пізно ти будеш підспівувати нашій компартії». Воно так і було — все було заполітізовано під іменем компартії…

Знов Новоселівка наснилася…

Яків Клиновський

Знов Новоселівка наснилася…

Безцінний скарб в людини — пам’ять,

роки прожиті в неї манять.

Минулі радощі й печалі

приходять довгими ночами —

Дитинство, юність в отчій хаті,

високий батько, сива мати,

брати й сестриця — лебедиця,

вода джерельна із криниці,

роса й тумани від ріки,

дорослі й діти — малюки,

картопля, в огнищі печена,

й сестра — вродлива наречена,

в садку квітучім у фаті,

спливає пам’яттю в житті.

Свої ж літа — як на долоні,

як ніби птах той на осонні —

з‘явивсь, пурхнув — і вже немає,

лиш серце щемно ізниває —

таке в зозулині роки

приходить часто в мої сни.

Знов Новоселівка наснилась,

у память чіпко причепилась,

мов репяшок до череди

біля джерельної ріки.

Колись,

як ми зростали ввись,

хатки чубилися в садках,

а огороди у житах,

благословлялись на осонні,

і люди всі — як на долоні,

як горе — то усім біда,

як радість — то на всіх одна

були у отчім кожнім домі,

і відступала часом втома —

живим — живе, а мертвим — тиша,

живе людина, поки дише.

Таке одвіку присудилось,

родились діти і христились,

і мова від батьків села

до школи малюків вела.

А в новрічні світа — гулі,

двері відкриті чи притулі,

заходь з колядкою у двір —

як хочеш — вір мені­не вір.

Тітки, голодні удовиці,

та до кишень дадуть гостинці

і вдовиний її поріг

заступлять ще десятки ніг.

Ще на війні був голод, стужа,

оплакані брати і мужі,

на весь в Донеччині простор,

податки ж хижі, як терор,

завчасно селюків косили,

небіжчиків живі носили

до цвинтаря на косогір,

і славу Сталіну співали,

а були ті, що проклинали —

їх у «столипінські» вагони

вночі саджали й відправляли,

як контру врєдну у житті —

отак й примовкли селюки.

А нині місто і село

злилось, змінилося, мов те тісто,

від забудовок стало тісно,

є вже не хати — терема —

по багатирськи височиють —

це ті, що нині жити вміють —

сріблясті спутники­антени,

навкруг — паркани височені,

а на обійсті — вовкодави

пильнують, «мерси» щоб не вкрали.

Асфальт, автобус і трамвай

через село із краю в рай.

В селі дітсад і школі «руські»,

вкраїнська мова — мов жук­кузька:

з‘явивсь, прочув, завмер — не чутно,

хоча в селі і стало людно:

куди не кинь — манкурті в мові,

словечко в них — як та полова,

драбину на горище ставлять

й хохляцьку мову зневажають!

Приблудо память! Як сказилась —

знов Новоселівка наснилась…

Новолуганське, 2012

Матеріал розміщений на сайті nasha-druzhkovka  30 червня 2012, в рубриці Наша історія. Опублікований в газеті “№26 27 червня 2012 року“