ЦИТАТИ ПИСЬМЕННИКА

• Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як “советский человек”, і, передусім, як українець, я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець.
• Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний.
• Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.

• Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів.

• Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина. Бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, затурканих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє*.

Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Театри українські позакривались і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, записів на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. А що лишилося? Бездумне сидіння біля “блакитного екрана”, ходіння в кіно (“щоб убить времня”), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.*

У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати. Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови (“для связки слов”, як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить “як усі” і про те, що “всі”. Говорить лиш для того, щоб не мовчати.*

Молоді в селах майже немає. Село вже на Донеччині перестало бути українським, з’явилось чимало пришельців. Про це пишуть у газетах, соціологічних дослідженнях, називаючи цей процес прогресивним, інтернаціоналізацією. Я особисто не бачу в цьому нічого ні прогресивного, ні інтернаціонального. Це веде до зниження рівня культури, до знищення вікових традицій народу, до псування (а часом, може, до повного знищення) української мови.*

Я вірю в працездатність, життєву силу, творчі здібності моїх земляків-донбасівців. Вони стали байдужими до рідної мови та культури в результаті запрограмованого згори перемішування людей різних національностей, через знищення та направлення значної частини української інтелігенції далеко від України, наслання на Донеччину спеціалістів з інших республік, у результаті безликості, безхребетності спеціалістів-українців, що залишилися на Батьківщині.*

У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури, почуття людської гідності та національної гордості. Я вірю, що така свідомість неминуче прийде на мою Донеччину. І хотілося би, щоб це сталося якомога швидше. Національна безликість — хвороба куди тяжча за алкоголізм, і боротися з нею треба не менш активно, ніж із алкоголізмом і хуліганством.*

Українська мова — не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови. Наприклад: площа, площадка, процент, ботинки, лимон, дев’ять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., у той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетка. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу, набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.*

Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, на Донеччині служить зараз лиш незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку. Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя.*

Твердження, що російська мова краща, вища, більша, могутніша за українську, литовську, киргизьку чи аварську, — це шовінізм. А такі твердження досить часто трапляються в газетах, по радіо, не кажу вже про їх побутування в розмовах, зокрема, в нас, на Донеччині.*

Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави.*

Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорозьких козаків, у тім числі на Донеччині, з ласки Катерини Другої у XVIII ст.*

Спеціаліст у процесі 5-6-літнього навчання чужою мовою розгублює рештки знань рідної мови, неспроможний виступити на науковій чи технічній нараді рідною мовою (не знає термінології). А часто навіть лікар чи вчитель не можуть говорити зі своїми пацієнтами та учнями рідною мовою. Чи це не парадокс? У XX столітті! У народу, який має всіма визнану тисячолітню історію та культуру?! Російськомовні спеціалісти вбивають інтерес до рідної мови в тих, ким керують, кого обслуговують та навчають. Через російськомовність спеціалістів та керівників у більшості людей складається враження нижчості рідної мови, з’являється прагнення користуватися виключно “вищою”, російською. І народжується “суржик” (“стулка”, “гречка”, “хата”, “жменя”; “хвортка” замість “калитка”; “ставок” замість “пруд”; “кавун” чи “каун” замість “арбуз”; “гарбуз” замість “тиква” і т. д).*

Коли, наприклад, українка виходить заміж за росіянина, що живе на території Росії, само собою розуміється (і це, по-моєму, цілком правильно), що вона повністю сприймає і поділяє весь уклад життя росіянина, починаючи від мови і кінчаючи всіма неписаними законами, звичаями та обрядами оточення свого чоловіка. Коли ж такий випадок має місце на Україні, то не тільки чоловік, росіянин, нічого не сприймає українського, а й дружина його (українка), і діти повністю русифікуються. Виправдання міжнаціональних шлюбів, що ведуть до асиміляції, нагадує мені троянського коня. Зовні все гарно, привабливо, а всередині — загибель довірливого народу, довірливої дівчини чи парубка.*

Історія — найдійовіший, найефективніший засіб формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом, республіканськими традиціями історія нашого народу. Історія ж українського народу поки що недоступна не лише молоді, а й спеціалістам, зокрема, вчителям. Хочеться сподіватися і вірити, що незабаром вийде правдива, наукова історія України, історія Донеччини, історія кожного міста, а то й села

Дуже часто народ мордує, гонить своїх геніїв, а через десятиліття після їх смерті молиться на них. Народ хотів і хоче хліба і видовищ. Тепер ще хоче горілки, власних автомобілів, футболу, багатосерійних детективних фільмів, ресторанів… І це народу треба дати. Але не цим тільки живе і окрема людина, і нація. Народ годилось би піднімати до рівня тих, хто боровся і бореться за його життя, розквіт, прогрес, хто за нього помирає, а не потурати тваринним інстинктам, що в більшій чи меншій мірі притаманні кожній людині.*

Сьогодні вже і школу вибрати не можна, бо їх лишилося по одній-дві на величезне місто за 10—30 км від центру, в районах, що кілька літ тому були селом. Зараз українці Донеччини позбавлені елементарних людських прав:

• користуватись рідною мовою в сфері виробництва, культури, в побуті і навіть у колі сім’ї;
• вчитись та навчати дітей рідною мовою;
• дивитись кіно, вистави, слухати лекції рідною мовою.

Сьогоднішнє становище на Донеччині може вилитись:

• у знищення (чи самознищення) 4-х мільйонів українців — інтелектуальної їх смерті;
• у саботаж науки (0,9% науковців серед українців проти 10% у євреїв, 3% — у вірменів та грузинів, 2,1% — у росіян), навчання взагалі, культури; 3) у протести чи повстання, а це кров, вигнання, фізична смерть мільйонів

Запобігти ж небезпеці, що насувається, можна розумним втручанням вищих державних органів та відновленням ленінських норм у національному питанні, а саме, українізації в усіх сферах життя (науки, всіх видів освіти, кіно, радіомовлення та телебачення, виробництва та сфери послуг). Цього можна досягти:

• оголошенням усіх керівних посад, зайнятих людьми, що не володіють і не хочуть вивчати чи користуватись українською мовою (від зав. відділом облвиконкому до зав. крамницею включно), вакантними, а то й конкурсними;
• усуненням усіх працівників освіти, культурного та ідеологічного фронту, які не знають чи зневажливо ставляться до української мови;
• організації повсюди на Донеччині лікнепів для всіх громадян, що не володіють чи недостатньо володіють українською мовою;
• запрошенням на Донеччину спеціалістів-українців з інших республік з виплатою підйомних, наданням квартир, утворенням гуртків чи курсів для вивчення чи вдосконалення рідної мови;
• припиненням імміграції з інших районів, оскільки Донеччина вже перенаселена. Це дозволило б розв`язати цілий ряд проблем, а саме: національно-культурну, освітню, житлову, трудовлаштування молоді, плинність робітників, хуліганства, пияцтва і т. д.;
• введенням обов’язкового викладання та вступного екзамену з української мови та літератури в усіх вузах, технікумах, училищах Донеччини.*

Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібний, коли й інші райони підуть шляхом байдужності до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди

 

* Олекса Тихий. Думки про рідний донецький край. Текст 1972 року